- Що з Вашого перебування в Донецькому аеропорту закарбувалося в пам'яті?

Перше – це очі цих солдатів. Вони так дивилися мені в камеру, наче вони дивляться на свою сім'ю, можливо, навіть востаннє. І для деяких це дійсно був останній  раз... Це була якась абсолютна щирість. І в очах не було страху – але була віра і була спокійна впевненість у тому, що вони переможуть.

І саме з "Аеропорту" почалась нова українська армія, яка чисельністю і озброєнням не може конкурувати з росією (та і зараз теж), але духом бійців вона перевершує росію на світові роки.

І тому їм, росіянам, Україну не перемогти. Що б не сталося: буде зброя з Америки чи ні, але росіяни перемогти Україну не можуть.

- Чому захисників Донецького аеропорту почали називати "кіборгами"?

Я перший назвав їх "кіборгами". Тому що Донецький аеропорт - це не фортеця, це величезні вікна, скло, залізяччя. Там навіть заховатися не було де. І бій йшов постійно: на одному поверсі були українські захисники, на іншому – росіяни. І виглядали оборонці не так, як зараз. Тоді в багатьох навіть форми не було.

Таке було відчуття, що зі всього світу зібрались якісь міфічні герої і там вони борються зі всесвітнім злом. І саме тому я їх назвав "кіборгами", бо їх неможливо вбити. Я в це досі вірю.

Так само я перший назвав росіян "орками", за що мені довелося піти з The Los Angeles Times, тому що вони сказали, що журналіст не має так робити. Загалом пік моєї кар'єри як журналіста припав на 2014 рік, у тому ж році відбувся її крах. Тому що я обрав не бути об'єктивним, і я згоден з The Los Angeles Times: я не мав називати росіян "орками", але я це зробив і мені зовсім не соромно. 

- Як Вам вдалося потрапити в аеропорт – єдиному іноземному журналісту?

У 14-ому році було набагато легше потрапити на воєнні позиції, ніж зараз. Я приїхав в Піски, зустрівся з українськими військовими, які відповідали за постачання Донецького аеропорту. Поговорив з командиром, він мене посадив на наступний БМП – і я опинився в Аеропорту. І я вам так скажу: черги з іноземних журналістів у Пісках я не побачив.

У мене напередодні померла дружина – можливо, у мене зник страх за своє життя. Але нічого такого героїчного я не зробив. Я там був 4 дні і 4 ночі. Не скажу, що в той час там були якісь "звірські" бої. Хоча все це виглядало просто моторошно. Я взагалі не знаю, як можна стільки днів захищати простір, який захистити неможливо і який не призначений для оборони. 

- Чи розуміли оборонці Донецького аеропорту, що це для них останній бій?

Це була та сама битва, де українці показали, що вони готові боротися, готові перемагати і вони не поступляться. І чим далі ми будемо віддалятися від цієї події, тим більш епічне, глобальне значення матиме Донецький аеропорт в історії "нової України".

І я щасливий, що мені вдалося там побувати, познайомитися з цими людьми. І я постарався написати про них щиро і якомога більше. І де тільки міг, розповідав і показував свої фото. Я об'їздив пів світу з виставками фотографій, і моя книга "Аеропорт" перекладена багатьма мовами. Мої статті про Донецький аеропорт були передруковані з The Los Angeles Times у сотнях видань по всьому світу.

І я пишаюсь, що мав змогу доторкнутись до цієї події, допомогти Україні і прославити цих видатних людей.

- Як реагували люди за кордоном на фотографії? Чи розуміють на Заході трагедію війни?

Тоді багато людей були схильні розглядати події в Україні як якийсь достатньо локальний конфлікт. Я думаю, багатьом мої статті, книга і фото розплющили очі на те, що це справжня війна. І сама книга "Аеропорт" розповідає не лише про цю битву – а про історію всієї російської агресії на Сході України з найпершого дня.

Практично з Майдану, коли росія, не будучи присутньою там, мала вплив на те, як поводила себе влада. Тому що зрозуміти, навіщо Януковичу потрібно було силою розганяти беззбройних, абсолютно мирних студентів, неможливо, якщо не розглядати цю подію в контексті планів росії на анексію Криму і агресію на Сході. Їм було потрібно якесь силове зіткнення на Майдані, щоб потім заявити, що в Україні відбувся переворот.

- Чи могли Ви в 2014 році передбачити, що росія розпочне повномасштабне вторгення?

Звичайно, в мене були такі думки. 19 грудня 2013 року на великій міжнародній конференції запитав у путіна, чи введе він війська в Крим. На що він відповів, що вони занепокоєні становищем їх "соотєчєствєнніков" за кордоном, але вони не будуть "махати шашкою".

І після цієї пресконференції багато моїх знайомих журналістів сказали: "Сергію, у тебе була можливість поставити розумне питання, але ти спитав, чи є життя на Марсі". Але мені було плювати, як я виглядав, бо мені було важливо поставити це запитання, мене це дуже непокоїло. І я постійно думав, що зараз може початись агресія.

І я виявився правим: 26 лютого, у мій день народження, мені зателефонував знайомий журналіст (а це був день, коли російські війська з'явились на усіх дорогах в Криму) і сказав: "Ох, це ж ти йому (ред. – путіну) подав ідею!"

- Ви написали три книги. Першу – "Шок і тремтіння" про війну в Іраку. Наступну – про оборонців Аеропорту. В останній йдеться про збитий у липні 2014 року в небі над Донбасом малайзійській «Боїнг». Які Ваші творчі плани?

Зараз я живу в Києві. І раз на місяць я виїжджаю на передову і знімаю багатосерійний документальний фільм. Це короткі інтерв'ю з бійцями. І навіть текст не має особливого значення. Для мене головне – показати обличчя солдата, крупним планом. 

Бо навіть коли дивишся хроніку попередніх воєн, багато молодих журналістів намагається зняти бойові дії (як стріляє танк). І це вважається великим успіхом. Але ж танки, по суті, всі однакові, а люди – різні. І для мене важливо показати якомога більше облич і очей цих людей, аби увіковічнити їх в історії України.

У мене таких інтерв'ю вже близько 250. Багато вже опубліковано. Після закінчення війни, якщо я доживу, я випущу повноцінний фільм, у якому буде дуже багато серій про цих надзвичайних чоловіків і жінок на передовій.

Це для мене взагалі перша чорно-біла війна, в якій з одного боку абсолютне добро, а з іншого – абсолютне зло.

Фото: Сергій Лойко

Довідка. Оборона Донецького аеропорту тривала з 26 травня року 2014 року до 23 січня 2015-го. Це найдовша битва в сучасній історії. Ці бої стали символом незламності  бойового духу українського війська. За весь час оборони летовища загинуло 109 українських військових, 446 зазнали поранень…