Авторка: Наталя Некипіла

Нещодавно, пробігаючи повз колишній Савой, зняла відео, як чуттєво грав незрячий скрипаль. Вуличні музики люблять цю затишну частину Оводова. Виклала відео в Інстаграм, аби поділитись атмосферою вечірнього міста. Відео опублікував і місцевий паблік. Під дописом у вінничан запитали, чи вважають вони вуличного музиканта з Козятина частиною Вінниці.

Багато схвальних відгуків і спогадів про те, як вінничани зібрали 140 тисяч гривень музиканту на нову скрипку у 2019 році, почув і сам пан Валерій. Йому переповіла знайома, яка, вочевидь, хотіла морально підтримати музику, що все рідше приїздить у Вінницю через стан здоров’я і поважний вік. Вона ж і написала мені на прохання пана Валерія. Ми обмінялись телефонами й інколи спілкуємось про життя.

Валерій Сьомін цікава людина: інтелігентний і розумний, добрий і щирий. Дуже тонко відчуває настрій і момент. Пан Валерій раніше приїздив грати до Вінниці кілька разів на тиждень. Тепер – на місяць. У лютому музиці виповниться 75 років. Подорожувати стає дедалі складніше. Маршрутки, які прямують у місто, зупиняються біля будинку, де живе скрипаль. Водії возять його безкоштовно, за що він їм дуже вдячний. Але без супроводжуючого складно, особливо взимку.

Фото: kazatin.com

На моє обережне питання, чи готовий переїхати до Вінниці за такої можливості, відповідає ствердно. Каже, що любить місто і тут більше можливостей займатися тим, що приносить радість – грати. Важливо, що це взаємно: вінничани теж люблять скрипаля і його гру. Проте, щоб організувати переїзд і забезпечити пана Валерія житлом, потрібна підтримка обласних соціальних служб чи волонтерів. Це непросте завдання, але цілком реальне.

Якийсь час Валерій Сьомін інтерв’ю давати не хотів, але перед Новим роком запропонував записати і опублікувати його звернення до вінничан.

"Коли даєш інтерв’ю, то доводиться розповідати про себе, про щось хороше. Бо саме цього очікують люди. І тоді у слухачів, або читачів помилково складається враження про тебе як майже ідеальну, добру, сильну і мудру людину. Через те я і не люблю давати інтерв’ю журналістам, які цікавляться мною і моїм життям. До того ж я віруюча людина і тому ставлюсь до марнославства, як до чогось чужого і навіть небезпечного для моєї душі.

Насправді мені, як і багатьом іншим людям, буває гірко, важко, боляче. Мені добре знайома невимовна печаль, нудьга і навіть відчай, що часто межує з депресією. Відомі мені і муки совісті, особливо, від власних помилок у стосунках з іншими людьми.

Але цього разу виникла необхідність сказати про себе кілька слів. Наприкінці цієї зими, в лютому мені виповниться 75 років. Бачу, що з’являються хвороби і відчуваю, що фізичні сили все більше і частіше покидають мене. Кожен новий день мого життя мусить ставати для мене черговою перемогою над слабкістю мого тіла і мого духу. Все важче стає їздити з Козятина у Вінницю і грати на скрипці у зимній холод і літню спеку. А потім того ж дня, повертатись назад. Водночас мені незрячому, доводиться весь шлях долати без супроводжуючого: немає в мене ні дітей, ні онуків, які могли б допомогти хоча б в цьому. Все ж, я не скаржусь на долю, бо знаю, що все у житті має свою причину і сенс.

Звичайно, якби я був вінничанином, мені і моїй скрипці було б значно легше. Відносно моєї музики, мені дуже хочеться, щоб, якщо в ній іноді звучить печаль, щоби люди відчули і зрозуміли, що це не темна руйнівна скорбота, а світла печаль. Яка теж здатна просвітлювати і животворити собою серця", – поділився Валерій Сьомін.

Фото: Вежа

Його непросту історію я почула з перших уст. Знала про зібрані два роки тому кошти на нову скрипку. Але чомусь не читала про втрату зору і доньки. Хоча вінницькі медіа писали про це і публікували автобіографічну новелу "Серце Діани". Тому, почувши відповідь на питання, про те чи бачив пан Валерій раніше й чи є у нього родина – мене довго "мурашило".

Каже, почав втрачати зір з п’яти років, після травми голови. Завжди думав, що сліпне через те падіння, але обстежився у 2020 році й з’ясувалось, що це генетичне захворювання. Пам’ятає, що в першому класі завжди сидів за першою партою, щоб краще бачити дошку. В дитинстві любив читати. Батьки намагались зупинити втрату зору й лікувати, але марно. З 18 років користувався збільшувальним склом. Вчився у музичній школі та вступив у музучилище в Чернігові, але не зміг закінчити навчання через вади зору. Став незрячим у 1995 році. Проте любов до музики й хист залишились. Одиноким був не завжди: мав дружину, в них народилась донечка Любонька. Жили в Козятині, Валерій заробляв грою на скрипці в оркестрі залізничного будинку культури. Також підробляв у кафе, граф на бас-гітарі. З часом у родині почались непорозуміння і якийсь час пан Валерій жив окремо. Далі гірше. В 10 років донька Люба загинула, впавши з дерева. Після смерті дитини з дружиною розійшлись остаточно.

"Уві сні мене попереджали, що це станеться. Але я не звернув уваги. За два дні мені наснилась ця трагедія. Все сталось саме так, як побачив уві сні. Неймовірно шкодую. Це біль мого життя. Саме тоді до мене і прийшла віра. Моя Любонька являється мені майже щоночі. Завдяки цьому живу…" – згадує пан Валерій.

Почитати історію повністю можна у новелі "Серце Діани". Валерій Сьомін має кілька авторських новел. Пише їх на магнітофон, потім запис друкує хтось з небайдужих.

Пан Валерій вважає, що у його житті немає випадкових людей. Каже, що через сліпоту людей відчуває. І, опираючись на внутрішній голос, визначає своїх. Мені хоч і відповідально транслювати його звернення вінничанам, цінно, що обрав мене. Не випадково, певно, зняла те відео.

Вочевидь не випадково читаєте продовження історії незрячого скрипаля з Козятина, який давно став частиною нашого великого міста, створюючи особливу атмосферу під "Савоєм". Людина-легенда, яка акурат на Різдво нагадує нам вічно заклопотаним про сенси.