5 березня у Херсоні тисячі людей вийшли на мітинг проти російського вторгнення. Серед них, за свободу міста, боровся й Андрій Бочкарьов. Йому 67, за освітою архітектор. Андрій Михайлович народився в Киргизії, але більшу частину життя провів на Херсонщині, тож вважає себе українцем. З болем пригадує перші дні війни. 

За словами чоловіка в Херсоні, починаючи з 24-го числа вже не було ознак функціонування провладних структур. Каже, силові структури, чиновники – всі одразу втекли. А у місті загалом настало безвладдя. Люди дивилися  новини та намагалися зрозуміти, що відбувається. А з 25-го числа у Херсоні вже почалися бої.

Наших військ було дуже мало, зброї дуже мало, але військові все одно вони намагалися втримати Антонівський міст.  Декілька разів там були контратаки, його відбивали. Я дивився в бінокль і бачив, як все це відбувається. Бачив, як туди прилітало. При чому там, крім їхньої будівлі райвиконкому, все приватна забудова, і ось туди прилітали залпи з градів. У мене там знайомий загинув. Там він жив і вдома загинув. Багато людей загинуло, багато будинків було зруйновано, - розповідає Андрій Бочкарьов. 

На початку війни здавалося, що цей кошмар от-от закінчиться. Була оманлива надія, що росіяни повстануть проти дій свого неадекватного президента й діятимуть, а не просто спостерігатимуть за вбивствами”, - зізнається Андрій Михайлович. Він телефонував сестрі у росію, втім впевнився, йому немає з ким говорити.

Напередодні 24 лютого ми з нею говорили і я запитав: «Як ти вважаєш: нападе росія чи ні?». На що вона відповіла: «Що в тебе в голові? Як це ми можемо напасти на Україну? Ми все для вас зробимо, ми вас так любимо, а у вас такі питання”. “Кажу, я бачу, що армія ваша стоїть і весь час підтягується. Навіщо?”. "Це просто навчання",- преконувала сестра. І ось, коли 24-го числа я почув ці гучні звуки,  схопився і вибіг на балкон. Я живу на 13-му поверсі, у мене там добре все навколо видно, і коли я побачив ці спалахи, досі згадую, перша думка була: “Невже це гроза?”  І ось потім, коли я вже остаточно прокинувся, коли я зрозумів, що це не гроза, що це вибухи, що це я бачу, як летять ракети й там вибухають довкола. Я зрозумів, що почалася війна. Ввечері, коли я трохи заспокоївся, я подзвонив сестрі. «Ну і що ти скажеш?». А вона... вона просто поклала слухавку.  З того часу я з нею не спілкуюся і думаю вже ніколи не спілкуватимуся. Як це не сумно та не моторошно звучить, але людина, яка підтримує вбивць мого народу – не може бути моїм родичем, - з болем говорить пан Андрій. 

Зрештою надія на швидке завершення розвіялась, Андрій Михайлович взяв синьо-жовтий прапор та пішов на мітинг. Каже, страху не було, тільки ненависть за невинно вбитих друзів та знайомих.

Коли я дізнався, що кілька людей вийшли на площу і стояли з прапорами, то наступного дня я зібрався і пішов туди. Я йшов, прапор у мене був під курткою і чим ближче я підходив було відчуття, що ось буде, як буде. Потім дивлюся попереду ще людина, ще і ще. Там люди з провулків, там із вулиць виходять. Якось полегшало, а потім, я повернувся подивитися і побачив скільки йде людей, я зрозумів, що Херсон – це Україна, – твердо запевняє Андрій.

З кожним днем окупанти продовжували накопичувати військову техніку в Херсоні. Проти беззбройних мітингувальників ставили танки та броньовані машини.

Все це було там технікою всілякою перекрито. І ось, коли ми йшли, там двір такий перекритий будинками, у них не було огляду. Я проходив і підійшов до огорожі. Вони сидять, ховаються там за кути, за кущі, і всі зі зброєю, і я дивлюся – один у мене цілиться. Можливо я був не правий, але я не стримався і кажу: «Чого ти цілишся? Ну, стріляй! Стріляй! Чи ти боїшся?». І реакції не було ніякої. Я їх не провокую – просто бачу, що вони бояться”. Вони не могли навіть уявити, що стільки людей вийде. Для них це просто дико. Вони стоять озброєні, а тут беззбройні люди йдуть і в такій кількості, що в них просто почалась паніка. Вони розуміли, що так, вони можуть убити зараз 10, 20, 50 людей, але там тисячі йдуть і їх просто розірвуть голими руками, - згадує чоловік. 

Потім окупанти почали працювати на випередження і перекривати переходи майдану. Андрій Михайлович розповідає, що російські військові почали застосовувати по мітингувальниках гумові кулі, шашки зі сльозогінним газом. І так потихеньку мітинги почали рідшати, люди почали виїжджати. Каже, коли вже люди трошки оговталися та зрозуміли, надії на те, що завтра наші прийдуть немає – постало питання «Що робити: залишався тут чи їхати?».

Кожен приймав рішення для себе, а ми з дружиною посиділи, подумали, і я сказав: «Тут при них жити не буду в жодному разі. Або я не житиму при окупантах, або я не житиму взагалі. Але я, ось, тут не залишуся». Ну і тоді було ухвалено рішення виїжджати, - каже пан Андрій. 

Вирішили їхати до родичів у Вінницю. Тут з перших днів Андрій Михайлович почав волонтерити. Чоловік розповів, що працює у волонтерському центрі Він-солад, який знаходиться у будівельному коледжі. Тут в'яжуть маскувальні сітки, нещодавно освоїли новий вид продукції, дуже затребуваний –  "кікімори". Маскувальні костюми для спецпризначенців. І окремий блок –  гуманітарна допомога:  люди збирають речі, ліки та продукти харчування. Зараз з’явилася ще одна проблема: не вистачає робочих рук. Кількість тих, хто допомагає зменшується кожного місяця.

Нам катастрофічно не вистачає робочих рук. На самому початку людей було стільки, що просто не “пропхнутись”, вже заважали один одному. На сьогодні ж у нас є робочі місця, їх багато, є приміщення, є все, але не вистачає робочих рук. І, загалом, я чув такі думки: “Те, що ви робите – це все марно, це просто придумане штучно для того, щоб ось зайняти людей хоч чимось,  типу вони комусь потрібні”. Я хотів би, щоб ті, хто має таку думку волонтерів, щоб вони це повторили в очі військовим, які приїжджають до нас й забирають сітки. Якби ви бачили очі цих людей, коли вони дякують, то такі б запитання не виникали. Бо це їхня безпека, це їхнє життя, і це реально допомагає, - схвильовано говорить чоловік. 

Якщо, приміром, пройтися вулицями Вінниці, то людей, які сидять у кафе чи просто гуляють –  дуже багато. І мене дуже пригнічує, що  серед цих незайнятих людей, багато переселенців, - зізнається Андрій Михайлович. 

Люди, які, здавалося б, в першу чергу повинні розуміти, що таке війна, що вони вже з нею зіткнулися безпосередньо – вони повинні робити все, що в їхніх силах, щоб припинити цю справу, зупинити, щоб допомогти нашим, тому що зупинити цю війну можна єдиним способом – ми маємо перемогти, - говорить він. 

До волонтерства Андрій Михайлович долучив і свою доньку. Вона вже багато років живе в Італії, тому надсилає допомогу звідти. Коли дізналася, що батько зайнявся волонтерством, знайшла волонтерів в Італії, організувала там збір речей, ліків.

“Найважливіше зараз - це відчувати, що ти можеш чимось допомогти людям, які на передовій”, – каже наш герой.

Я займатимуся цим доти, доки не звільнять Херсон, і тоді я поїду додому. Але там я продовжу цю роботу, бо ось у мене є друзі, які не змогли виїхати, залишились у Херсоні – вони там займаються допомогою людям. Тобто волонтерство – це просто допомога. Я вважаю, що людина має ділитися своїм часом, здоров'ям,  грошима - з іншими. Чим більше ми допомагатимемо, тим на більшу допомогу інших ми зможемо розраховувати, – преконаний Андрій Михайлович.

Автори Артем Яковець та Анна Зубко

Фото Кавун.City та Артем Яковець