Харків'янин Костянтин Боровик, актор за освітою, згадує про рідний Харків напередодні від’їзду. Він попрацював у місцевому театрі, а потім почав навчати майстерності інших людей. Зізнається, що був повністю занурений у роботу, тому до останнього не вірив у початок війни.

Бомбили там з першого дня, нормально прилітало. У нас 28 чи 27 лютого, ніби був прорив, зайшли в місто. Ми по всіх телеграм-каналам дивились: на старому районі, де ми колись жили, бігали ці орки. Наступного дня, начебто зачистили місто від тих, хто прорвався і якраз в цю ніч перед тим, як ми поїхали, ну дуже було гучно. На той момент це була така найбільш гучна ніч і тому я вирішив, що треба їхати. Бо ти лежиш і щось воно так «хреначить», стіни трусяться, і я бачив таке зарево у вікні, спалахи, все це. Здавалося, що це дуже близько, - згадує Костя.

Годину чи півтори просто лежав і не розумів, що відбувається, - розповідає Костя. Але все ж вирішили залишати місто.

Я чесно скажу, мене це ввело в ступор. Мені брат зателефонував, я виглянув у вікно, слухаю і нічого не чую, думаю, мабуть, з іншого боку, пішов в іншу кімнату і теж нічого не чую. Я ж почав одразу дивитися новини. Дружину не будив, я ліг і просто лежав. Я лежав десь може годину, півтори, от просто лежав і не розумів, що відбувається, поки теща не зателефонувала моїй дружині й сказала, що почалося. Ну і все почали потроху збиратися. Документи, якісь речі і все, - розповідає хлопець. 

За тиждень приїхали до Вінниці. Опинилися тут випадково, але одразу полюбили місто та людей, тож залишилися. Костя зізнається, що Вінниця для нього "маленький Харків", є щось рідне і люди "кайфові, відкриті".

На запитання: чи допомагали їм волонтери, Костя каже: хотіли, але сам відмовився.

Я, знаєш з тих людей, які не хочуть брати від держави. Не те що б такий, мені нічого від вас не треба, а те що є люди, яким це більш потрібно. Мені дружина каже: «Давай подамо на виплати якісь», а я відповідаю: «Тань, ми можемо заробити гроші, хай ці гроші підуть на допомогу армії або людям, яким це дійсно потрібно», - згадує харків'янин. 

З перших днів було бажання зробити щось цікаве у Вінниці, - зізнається Костя. Так і виникла ідея відкрити філіал школи з акторської майстерності. На меті не мали зробити з людей акторів, бо під час війни потреби інші.

У нас школа акторської для дорослих, тобто ми беремо від 15 років і в нас немає мети зробити з людей акторів, а є сенс за допомогою акторських навичок допомогти людям покращити своє життя, додати впевненості, вміння спілкуватися, з тілом попрацювати, щоб не було затисків, і це ми робили до війни, по факту. А тут додався такий пласт, коли так, це допомагає людям перезавантажитися, відволіктися, - каже хлопець.

Як тільки вдалося запустити школу, Костя одразу почав думати про те, як допомогти хлопцям на фронті. Каже, так є чітке розуміння, що ми допомагаємо людям і це мотивує до роботи. Також 25% від свого прибутку відправляють на допомогу студентам, які навчалися в Харкові й зараз служать.

Бо пасивна позиція в плані: чекаємо, щось та й буде, щось дочекаємося, - не моє. Тобто, ми тут допомагаємо людям для життя розкритися і плюс ми там допомагаємо скоріше валити орків. Наш філіал  вінницький, він відправляв кошти саме на харківський напрямок, бо там свої. У нас багато студентів, які в Харкові навчалися, вони зараз служать, тому тепловізори, машини, щось по їжі чи ще щось ми туди відправляємо, - ділиться своєю історією Костянтин.

Допомагатимемо допоки не переможемо російську орду, - каже Костя. Наперед не загадує, проте вірить, що скоро над Харковом та іншими українськими містами буде мирне небо.

Знаєш, я не люблю загадувати, от не люблю бути Арестовичем. Бо, знаєш, я поки що налаштовуюсь на те, що не скоро, але вірю, що скоро. Ну от якось воно так, бо знаєш, ти коли такий думаєш, що через місяць точно перемога, проходить місяць і ти такий, ех перемоги немає, і через місяць знову ех немає. «Ложними надеждами себя не тешим» - от це моя позиція. Хочеться скоріше перемогти, хочеться повернутися до мирного життя і просто  робити те, що ти робиш, кайфувати від цього і допомагати людям, - підсумовує хлопець.

Автор: Артем Яковець.

Фото надав герой