Новини

«Ми повернемося»: історія Галини Лугової, яка виїхала з окупації до Вінниці та продовжила волонтерити

19 вересня 2022, 10:31

Окупанти забрали у них усе, але не любов до рідної країни. У проєкті Артема Яковця «Ми повернемось» історії українців, які рятуючись від війни, залишили дім. Проте кожного дня наближають нашу перемогу. Героїня - херсонка Галина Лугова, яка нині живе і працює у Вінниці.

Сьогодні Галина Лугова волонтерка, а ще екссекретар Херсонської міської ради. Щоправда, ніхто з цієї посади її не звільняв. Хіба що війна... Тоді, у лютому, в одну мить немов все обірвалося: і її робота, і мир, і життя.

Мені подзвонила сусідка і сказала: «Галюсічка, в тебе хата горить». Я думала, що у мене зупиниться серце тому, що саме у цей день мій чоловік і дитина поїхали туди. Це було 13-го березня, символічно, на день визволення Херсону від фашистських загарбників під час Другої світової війни мене звільнили від мого будинку: в цю дату, в цю війну. Я не могла повірити своїм очам, що це реальність. Нескінченна колона російських танків, які їхали і стріляли, стріляли, стріляли, і вибухи почали бути чутними вже ось - скрізь воно лунало, і піднявши очі вгору я побачила, що купа літаків кружляють над моїм будинком буквально на відстані 10 метрів над дахом. Вони дуже низько кружляли, і ми боялися, що одні літаки кидали щось униз. Я живу над Дніпром, почав горіти очерет увесь, все почорніло навкруги, і ми боялися, що літаки будуть бомбити і одна з бомб може влучити в наш будинок, нас накриє і ми потім не виберемося, –– з болем згадує Галина.

Страхів під час війни у нас багато. Когось вони паралізують, а когось, навпаки, роблять більш дієздатними. Пані Галина саме з тих, хто в критичних ситуаціях починає боротися: за себе, за дітей, за своє місто… Виявилося, там у Херсоні, вона була  не одна така.

Депутати стали в одну мить волонтерами, тому що життя завмерло. Була дуже загрозлива ситуація - це відчувалося у повітрі Херсона.  До останнього змагалися, йшли бої страшні, і хлопці все-таки втримали ситуацію ціною свого життя. І, до речі, ваша Вінницька бригада, здається, 58-ма, обороняла, чинила опір у нас на Херсонщині. У перші хвилини війни вони прийняли бій, і 25 уцілілих хлопців-вінничан, волонтери, наші депутати і люди, з якими я зараз працюю, переховували цих хлопців, переодягали. Вони були поранені, вони були змучені, вони були голодні. Ми витягали їх, як могли, дали можливість їм перепочити, ховали їх, не буду називати місця і людей зараз - це після війни все, але ми їх терміново повивозили на підконтрольну територію, щоб врятувати бодай цих хлопців, і нам це вдалося, – розповідає пані Галина.

Кажуть, якщо ставиш перед собою благородну мету, то рано чи пізно досягнеш бажаного результату. Мабуть, тому пані Галині й щастило. І коли рятувала поранених військових, і коли разом з іншими виходила на мітинги й протести.

Протестували, піднімали прапори, кричали: “Иди домой, пока живой”...Все це було разом з моїми колегами-депутатами, з людьми, з колегами-вчителями, із жителями, з містянами. Був шалений мітинг. За кількістю людей тоді вийшло 10 тисяч, такого в Херсоні не було ніколи, це вперше люди настільки об’єдналися. Це неймовірне було відчуття…Знаєте, кожному хотілося кричати, кожному хотілося роздерти цих орків, і кожен з нас хотів, щоб вони, дивлячись на нашу позицію, просто пішли геть від того спротиву, від тої кількості голосів, які кричали, що Херсон - це Україна, щоб до них, до тупоголових, дійшло, що вас тут не чекають, вам тут не раді, що Херсон - це Україна, ідіть геть додому, – згадує пані Галина.

Голос пані Галини був почутий. З реакцією орки не забарилися. Хоча діяли по злочинному, потай: кілька молодиків у масках, пляшка з бензином, сірник і  полум’я миттєво охопило дім. Добре, що хоч нікого не було дома. Першою забила на сполох сусідка.

Сусідка сказала: «Галюсічка, дуже горить, дууууже. Ми боїмося, що полум’я перекинеться на інші будинки і тут пів села вигорить». Тому, я викликала пожежну, але блокпости і комендантська година, поки перевірили всі ці автомобілі – рятувати вже було нічого. Все згоріло, але пожежники надали акт. Займання відбулося з другого поверху від палаючої суміші, яка була кинута в спальню, де ми з чоловіком спимо. На другому поверсі і все спалахнуло. Сусіди кажуть, що бачили хлопців, які там ходили, перелазили через паркан і бігли вже по вулиці. Це було замовлення. Колаборанти у співпраці з окупантами, які там були, зробили свою брудну справу. Я знала, що вони мене вб’ють. Тому, було прийняте рішення, що все, це просто крапка: або я залишусь тут і мене вб’ють, постраждає моя родина, або я їду разом з родиною і через блокпости є шанс, що все буде гаразд, мене пропустять і я виїду, – розповідає херсонка.

Як тільки приїхали до Вінниці, Галина ледь не одразу почала шукати можливість продовжувати боротьбу. Це був її фронт. І відступати вона не збиралася. Обрала для себе головний напрямок для наступу - допомога евакуйованим херсонцям.

Тут я побачила, наскільки багато переселенців є і наскільки багато херсонців. Я зрозуміла, що нам всім важко, у нас абсолютно однакові проблеми: як вижити? У мене промайнула думка, що треба, Галя, треба підніматися, треба щось робити. Я почала збирати людей, однодумців, волонтерів, таких же переселенців, як я, щоб разом скоординувати роботу. Люди відгукнулися, відразу «Давайте» і уже почали працювати, створювати координаційний центр і комунікувати. Мусимо це робити до останнього тому, що в цьому і є наша перемога над ворогом лютим. Наше об’єднання зусиль, допомога один одному, бо, якщо ми не будемо єдині тут в тилу, то хлопцям на фронті буде ще складніше. Наша боротьба тут, боротьба в єднанні, боротьба в підтримці один одного тому, що ми зараз виборюємо свою свободу і незалежність, і якщо ми не об'єднаймось, то гріш нам ціна. Ми маємо вистояти. Ми маємо перемогти і ми приречені на цю перемогу. Іншого шляху в України немає, – переконана пані Галина.

 Автори: Артем Яковець, Анастасія Гончаренко

Поділитися :