П’ятничани – колишнє село, а тепер мікрорайон Вінниці – одна з найдавніших частин міста, - пишуть у Музеї Вінниці. 

Детальніше про виникнення П’ятничан та суперечки їхніх власників із вінничанами за територію можна дізнатись за посиланням.  

Відомо, що у першій чверті XVIII століття П’ятничани належали цехановському та брацлавському стольнику (почесна посада при королівському дворі) Міхалу Радзімінському. У 1725 році його донька Анна вийшла заміж за Міхала Ґрохольського. 10 лютого 1725 року в П’ятничанах було укладено передшлюбну угоду, відповідно до якої Анна мала отримати 10 000 злотих посагу. Радзімінський в березні того ж року передав молодятам село Сабарів у заставну оренду на два роки – час, протягом якого можна було заробити вищевказану суму. Згодом Анна успадкувала від батька решту його володінь на Брацлавщині. Серед них і П’ятничани. Таким чином в історії села розпочався період безпосередньо пов’язаний з родом Ґрохольських.

Вважається, що Міхал Ґрохольський, який у 1744 році став земським суддею Брацлавського воєводства, фактично не проживав на території П’ятничан. Родина віддавала перевагу своїм володінням у Терешках. Проте саме в часи Міхала в П’ятничанах почали будувати новий родинний маєток. За однією з версій, його будували на місці старого укріплення, а за іншою – це була цілком нова будівля. Крім цього, коштом родини Ґрохольських у 1732 році на території П’ятничан було зведено дерев’яну церкву Різдва Богородиці, а в 1758 році у Вінниці – мурований костел Внебовзяття Пресвятої Богородиці для католицького ордену домініканців,- йдеться у повідомленні. 

Син Міхала та Анни Марцін продовжив розбудову родинного маєтку у П’ятничанах. Родина мешкала тут переважно взимку. В листопаді 1781 року Ґрохольські приймали в П’ятничанах останнього короля Речі Посполитої Станіслава-Августа Понятовського. В пам’ять про цю подію Марцін заклав в’їзну липову алею на території маєтку, фрагменти якої збереглися там дотепер.

З «Топографічного опису Подільської губернії 1799 року» дізнаємося якими були П’ятничани в перші роки панування в краї Російської імперії:

«Село П’ятничани спадкове старости звенигородського Михайла і Миколи Мартиновичів [Міхал і Міколай, сини Марціна] Ґрохольських. Має розташування частково на узвишші, частково на пагорбах і частково в ярах, лежить на правому березі річки Бог та по обидвох сторонах безіменної річки, яка впадає в Бог.

В цьому селі церква грекоросійська, переведена з унії в 1795 році в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. В ній іконостас різьби та живопису доволі занепалого, дзвіниця з п’ятьма мідними дзвонами…

Корчем дерев’яних чотири, з них при одній ґуральня… Млинів наливних три на трьох греблях, вони орендовані євреями за 3 600 польських злотих.

Панський кам’яний дім іонічної архітектури і біля нього регулярний плодовий сад, де фруктові дерева: яблуні різних сортів, груші, вишні, сливи різних сортів, виноград, іноземні дерева…

Цегельний завод на якому робиться із жовтуватої глини чотирма робітниками в рік 90 000 цегли.

Селянські хати розташовані за звичаєм нерегулярно з невеликими городами поруч. Поселення оточене з двох боків орними полями, з третього дрібним лісом, а з четвертого рікою Богом».

На той час у селі було 114 дворів та 726 мешканців. Серед них 68 орендарів, 8 прислужників при панському дворі та 628 підданих.

Серед тогочасних володінь Ґрохольських варто згадати село Стадницю, яке в топографічному описі губернії називають належним до П’ятничан. Ґрохольським воно належало ще з часів Міхала. Ось яким було це село станом на 1799 рік:

«Має розташування частково на узвишші, але більше по рівнині і лежить по обидві сторони протоки безіменної, яка, взявши тут свій початок, впадає в річку Десну. В цьому селі стара дерев’яна церква грекоросійська переведена з унії в 1794 році…, невелика школа, будинок священника…

Корчем дерев’яних дві і вони перебувають в оренді у євреїв за 4 000 польських злотих. Економічний панський дім розташований на правому березі безіменної протоки. У ньому клуня з током, комора для зерна, стайня і шопа.

Селянські хати розташовані за звичаєм нерегулярно і дещо просторо, біля них невеликі городи. Поселення з трьох сторін оточене орними полями, а з четвертої дров’яним лісом».

У тогочасній Стадниці налічувалось 124 двори та 578 мешканців, переважна більшість з яких були підданими.